Вишивка з давніх-давен є сакральним і невід’ємним генетичним, національним кодом українців. По ній ми пізнаємо і визнаємо себе нацією.
Вишивка столяттями, роками була домашньою справою, дозвіллям української жвінки, по ній видно було яка дівчина роботяща, старанна, талановита. Які візерунки, які орнаменти вона обрала, чи акуратні стяжки і сама робота, це все було показною візітівкою для дівчини на виданні. Кожна жінка – це берегиня свого роду, своєї сім’ї, адже вишиваючи на сорочці чоловіка, дитини певні символи “закладала” сильний оберіг, що завжди був на тілі.
Є речі, які пов’язують між собою покоління. Це – сімейні релаквії, які передаються нащадкам і свято оберігаються.
На щастя, на здоров’я, на довгий вік дарувала мати вишиту сорочку. Дарувала не будь-кому, а дитині, братові, чоловікові. коли син вирушав у далекі мандри, просив свою неньку вишити сорочку. Вона нагадувала йому про рідну домівку, теплі мамині руки, захищала і оберігала від лиха.
